Перші греко-католицькі храми на Білоцерківщині згадуються вже в XVII ст. Їхній розквіт припадає на XVIII ст., коли греко-католицькі громади на берегах Росі і її приток, окрім поновлення старих святинь, збудували нові. Тоді Слово Боже звучало в семи греко-католицьких (уніатських) церквах у Білій Церкві. Йдеться про церкви св. Миколая Чудотворця, св. апостолів Петра і Павла, Покрова Пресвятої Богородиці, Преображення Господнього, Різдва Христового, Святої Трійці та Успіння Пресвятої Богородиці.
З цих пам’яток української церковної архітектури до наших днів дійшла лише перебудована згодом мурована церква св. Миколая Чудотворця, яку заклав гетьман Іван Мазепа, а продовжив будівництво полковник Семен Палій. Закінчити зведення дуже великого храму не судилося. Проте білоцерківцям, разом з греко-католицьким священиком Потоцьким, вдалося добудувати один приділ, у якому більше ста років існував цей храм. Величні миколаївські мури і цю старовинну церкву напередодні їхнього часткового знищення та перебудування увічнив на малюнку, ймовірно, Тарас Шевченко.
Навколо Білої Церкви у XVIII ст. було 22 греко-католицьких храми, що прикрашали навколишні села – Блощинці, Іванівку, Коженики, Мазепинці, Малу Антонівку, Малу Вільшанку, Малу Сквирку, Макіївку, Матюші, Озерну, Острійки, Пилипчу, Потіївку, Сухоліси, Трушки, Узин, Фурси, Храпачі, Черкас, Чупиру, Шкарівку і Яблунівку. Мешканці решти сіл, присілків і хуторів на Білоцерківщині були парафіянами цих церков.
Священиків до цих храмів висвячували греко-католицькі єпископи і київські митрополити, зокрема із знаменитого роду Шептицьких. Обов’язок нести заповіді Христові білоцерківські священики приймали у визначних українських святинях, зокрема у Почаєві, Львові, Уневі. Належність мешканців Білоцерківщини до Греко-Католицької Церкви не заважала їм ходити на прощу як до католицьких Рима і Почаєва, так і до православного Києва.
Саме у цей час на білоцерківських теренах греко-католицькі священики почали вести перші церковні книги, до яких записували відомості про всі хрещення, вінчання та поховання наших предків. Завдяки цим пам’яткам мешканці Білої Церкви і Білоцерківщини можуть зараз відшукати імена своїх предків, досліджувати родовід навіть у ті, вже далекі від нас часи.
При кожному греко-католицькому храмі на Білоцерківщині існували школи, в яких навчали Закону Божому, читанню, письму і церковному співу. Окрім шкіл світло знання несли серед білоцерківців і отці василіани. Ще в середині ХІХ ст. люди в Білій Церкві згадували їхні педагогічні методи – дітей заохочували невеличкими друкованими іконками, і малеча прагнула добре запам’ятати науку, щоб похвалитися вдома цими винагородами. Так ширилася серед люду християнська наука.
Молитви були почуті Господом, і на теренах білоцерківської парафії Святої Трійці (на Заріччі) відкрилося чудодійне джерело. Його вода мала лікувальні властивості, зокрема, лікувала хвороби очей. Парафіяни на чолі з греко-католицьким духівництвом влаштовували урочисті хресні ходи до цього джерела. На жаль, згодом це джерело припинило своє існування.
В останні роки XVIII ст. Білоцерківщина була окупована Російською імперією та включена разом з цілою Правобережною Україною до свого складу. Тоді за наказом імператриці Катерини ІІ більшість греко-католицьких храмів була переведена на православний обряд. Так більша частина білоцерківських християн стали православними. Проте й тоді чимало парафіян залишилися вірними Греко-Католицької Церкви. В деяких селах (зокрема, у Потіївці) були збудовані греко-католицькі каплиці. Проте і їх було закрито в 1839 р., коли Греко-Католицьку Церкву на теренах Російської імперії було насильницьки приєднано до Російської Православної Церкви.
Лишалася греко-католицька спадщина – храми (вже православні), їхнє начиння, документи і спогади. Проте дерев’яні церкви мають свій вік. Їх перебудували в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. за уніфікованими російськими проектами. Начиння здебільшого не пережило більшовицького пограбування і знищення церков у 1930-х роках. Дещо зі спогадів про греко-католицькі часи на Білоцерківщині вдалося записати і видати одному з талановитих археологів й істориків Церкви другої половини ХІХ ст. протоієрею Петру Лебединцеву. Чимало для історії білоцерківських греко-католиків і долі їхньої спадщини зробив і наш сучасник Володимир Перерва.
by 